10-11 липня в Києві, на Співочому полі, відбувся сьомий етно-фестиваль "Країна мрій". Про організацію заходу та різноманітні дійства, що були там можна розповідати досить довго, але ,на мою думку, необхідно звернути увагу на декілька моментів, які найповніше розкриють зміст назви цієї статті.                           На фестивалі кожен міг "себе показати". Я, наприклад, взяв участь у Гаківських читаннях (організатори - брати Капранови), де невідомі поети та письменники мали змогу продекламувати власні твори перед публікою на спеціально відведеній для цього сцені, що названа була Куренем. Для цього потрібно було лише попередньо записатися по телефону.                                                                            Бачив і слухав тих, хто самостійно презентували свою творчість безпосередньо в натовпі - хлопці-бандуристи, автори поетичних збірок. І, що цікаво, ці люди, будучи в якості відвідувачів фестивалю, не вписані в його програму, також знаходили свою аудиторію.                                                                       Було досить таки спекотно і ще була довга черга за квитками (цьогоріч захід був платним), і жодної суперечки, жодних образ та нервувань я не помітив. Всі були терплячкими. І що найцікавіше п’яних людей не зустрічав. Де б не ходив я, усюди жодної смітинки на землі. І багато-багато вишиванок, аж в очах мерехтіло. А в майстер-класі з народних танців люди брали участь без сорому і ніхто не насміхався, мовляв, диви який, чи яка.                                           Справді, фестиваль був схожий на якусь країну, де збуваються мрії, та й з раєм не гріх порівняти. Коли ми повернулися до Бердичева (я їздив з друзями), то мимоволі почали рефлексувати з приводу фестивалю і дійшли до висновку, що не все вже так погано в нашій країні. Ще є виховані, культурні люди і якщо ти сам невіглас, то в масі таких губишся та виховуєшся. Ще є інтелектуальні люди, які цінують справжню творчість, нехай іноді самобутню, чи ту ж саму народну, але ж все-таки не попсову, не пивну, не збочену і не чужу. Ще є свідомі українці, які люблять країну. Але чи все це помітно поза межами таких фестивалів? Нажаль ні - ось і найбільший "камінь" в цім питанні. Просто Країна мрій - це щорічна концентрація тих добрих людей, про яких вище згадувалося. А Україна - це країна реальности, яка на сьогодні не надто весела, країна, де тебе можуть облаяти або ти є свідком безправ’я та блюзнірства, а ще гірше, ти можеш стати манкуртом і таке інше. Тому, повертаючись з таких фестивалів, прагнеш змін на краще у власному місті, у власному житті. І якщо мені доведеться обирати, в якій країні я хочу жити - в країні мрій чи реальности - я відповім так: "Хочу жити в країні мрій, але не обіцянок".

Автор: Юрій Балюк