Ти покидаєш мене. Навіть не потрібно слів. Я відчуваю це у кінчиках пальців легким дотиком току твого відчуження. Кожне слово, погляд ,жест… Важко, підбираючи слова , щось говориш не дивлячись у вічі… Але я уже все розумію. Намагаюсь розгледіти  твоє обличчя  і чекаю останнього слова. Ось і воно. Двері грюкнули за тобою і  луною повторилось у підсвідомості : « бах-ба-ба-бах!». Губи стиснуті. Очі ось ще мить, здається покинуть орбіти. Світ стискається в мене…, в тіло…, в серце…, в мозок…, скіпає магмою і – все палає навколо мене , а я мерзну… я замерзаю…! 

Хух! Я прокинувся відчуваючи спрагу. Сів у ліжку і босі ноги торкнулись холодної підлоги. Провів долонями по обличчю – піт на пальцях… Ногами пошукав капці. Знайшов. « Ляц- ляц-ляц» - б’ють задники  по п’яткам. Кухня. Холодильник. У темряві світло нутра , яке пахнуло морозом , різнуло у вічі. Я дивлюсь на півпляшки горілки. А тепер на годинник , що стоїть поруч на столі. Друга о півночі. Хлоп! Ляц-ляц-ляц! Скрипнуло ліжко під вагою мого тіла. Ще трошки і – прокидатись. Ти покидаєш мене. Котрий рік кожної ночі ти – покидаєш мене!

                                                     1

Кожна ніч для мене, як крик! Він прокидає мене і я не можу зрозуміти ще декілька хвилин по тому я- уві сні, чи уже настала реальність. І - дивне відчуття, коли межа між сном - забуттям і повсякденням зіходить на внівець; відчуття дежа-вю, непорозуміння стану свідомості з підсвідомістю… Сиджу на краю ліжка розтираючи обличчя руками, пальці ніг зводить легка судома і я ліниво рухаю ними. Не хочу вставати. У промені сонячному, який прорвався крізь, як я думав щільно зашморгнуті штори, метушаться бісенята пилу. Старі ходики мірно відстукують час мого нікчемного ранку. Холодильник порожній, я знаю навіть не чекає мене і на письмовому столі, серед зґвалтованих втомленими очами і неслухняними пальцями книжок і зошитів, газетних вирізок і пожовтілих папірців, порожня пачка не самих дорогих сигарет… Підхожу до вікна і одним ривком відкидаю штору. Світло затоплює кімнату і я захлинаюсь у ньому, хапаю світло широко розсовуючи  ніздрі і, розчахуючи легені заповнюю їх різким, свіжим повітрям із щойно розчахнутого вікна. Осінь наповнює мене! І ніч скінчилась. І крик змовк. І я уже не уві сні.

Дзеркало у ванній кімнаті манило заглянути у нього. Винувато, ніби перед ображеним мною другом, ховаючи вічі я на скору руку штовхнув зубну щітку з полосатою пастою в рот і, кривлячись від ментолового їдучого присмаку, шуркав нею по зубах усвідомлюючи, що жодної думки не спадає на розум… Холодна вода освіжила обличчя і, так і не посмівши глянути в дзеркало, я притулив очі до рушника,промокнув вологу і зачинив за собою двері.

Яєчня чи не єдине, що можливо приготувати у стані ранкового виходу з нічної коми і два яйця уже розбиті у поставлену на вогонь сковорідку прикрашені кристаликами солі… Чайник несміло починає посвистувати… А сигарет немає! Холодна горілка плеснулась на дно чайної кружки… Я вкинув її в рот і затримавши подих почав відшкрібати яєчню в тарілку поглядаючи на, уже скажено  свистячий, чайник. Запах горілого заповнював кухню.

Недопивши чай я оглянув стіл з недопитою горілкою, незїтою  яєчнею, неторкнутим підсохлим хлібом, впхав себе у джинси з сорочкою і, на ходу уже зірвавши з вішалки у прихожої куртку, бразьнув у себе за спиною вхідними дверима.

    День почався. Почались хмари. Почався вітер. Пожухле листя кружляє і то падає під ноги, то підіймається з під ніг і метушливо зривається геть. Я очікую перших крапель дощу в надії повернутись додому і оправдати ними цей день бездіяльності. Оправдати перед собою. Черговий день. У пошуках роботи. Уже будь якої роботи. І уже, напевно, на будь яких умовах. Прохожий пригостив мене якоюсь дешевою сигаретою і щось говорив із співчуттям в голосі, коли я прикурював від його сірника. Вдячно хилитнувши

йому головою я затягнувся гірким димом і побачив, як на папір сигарети впала крапля майбутнього дощу. Крапля швидко розросталась и, крізь уже прозорий папір, проступили шматочки тютюну. Секунду порозважавши і ховаючи сигарету в долоні я вирішив - таки продовжити день і рушив у напрямку автобусної зупинки.

В кишені лежав папірець на якому було зазначено адрес за яким пропонувалась робота. Я виписав його із місцевих газет ще вчора, але вчора я все ж знайшов привід повернутись додому і весь день палити спостерігаючи у вікно дощ і рідких машин, яки проїжджали розбиваючи калюжі і розганяючи мокрих і мовчазливих собак. Сьогодні я вирішив не зважати на дощ. Грошей, які вдавалось підробити катастрофічно не вистачало навіть на саме необхідне. Пропонувалась робота охоронцем. Це той край до якого я мав підійти у останню чергу. На цю роботу беруть навіть інвалідів… На некваліфіковану роботу зазвичай не приймають  коли з’ясовують, що маєш вищу освіту. Все зводиться, мовляв, до « непристосованості  представників інтелігентних професій до брудної роботи», що «такий працівник завжди тимчасовий, бо при першої ліпшої нагоді покине роботу і знову треба шукати і навчати нового робітника»… Доводилось чути ще декілька не особливо затійливих коментарів. 

Маршрутка зустріла шансоном.  Я вперся лобом у скло вікна і рахував краплі які почали поодинці його бомбардувати. На вибоїнах маршрутка здригалась і я стукався об скло заплющуючи очі. На потрібної зупинці я вийшов.З силою махнув дверцятами маршрутки і, піднявши комір куртки, пішов у бік прохідної чергового у минулому заводу, а тепер чергового приватного підприємства.

Цікаво спостерігати кожного разу відчуття власної величності та самовпевненості людини переповненої власної гідності! Зморщене, жовто – бліде обличчя просунулось у скляне віконце і прошипіло щось злобне і уїдливе на кшталт: « що, босяк, гроші потрібні? Роботу треба?» А у відповідь я показав всі свої зранку почищені полосатою пастою зуби і , як міг, ввічливо муркнув « мртак!». Викурена сигарета і горілка зранку зробили свою справу і черговий радісно зареготав відкинувся у своєму троні – стільцю натиснувши одному йому відому кнопку , що відкрила мені доступ, як він мабуть  думав, у пекло , яке він цербером охороняв!

Охоронцем мене не прийняли… Чоловік  з роздутими щоками за заваленим папером столом  у кріслі з височенною спинкою нагадував суддю. Він покрутив у пальцях мою працівну книжку, лиснув її мов  колоду карт і піднявши на мене втомлені очі приговорив: « ви нам , на жаль, не підходите» і  посунув пальцем по столі книжку у мій бік.

 Горло стиснув спазм відчаю і розум справляючись з нереальною реальністю скував, скрутив моє тіло і сам ніби ущільнився і сховався, і завмер десь у пульсуючому у скронях  мозку. Чоловік дивився на мене і очі його все більш розкривались, рука потягнулась до склянки з водою. Я змусив себе піднятись…

  У довгому проході чекали на співбесіду ще з п’яток чоловік… Зачинивши за собою двері я відчув, як нудота підступає під горло і я побіг по проходу тримаючи долонею рот… Вода струмки бігла з крану і я долонями плескав її собі у обличчя… Черговий випустив мене натиснувши завітну кнопку і навіть не поглянув на мене, як уже на не цікавий, відпрацьований для нього матеріал… То, що виходило звідси було для нього мертвим і зрозумілим… Мій « труп » вийшов і відчув , як проводжуючи його ляснули позаду  двері. А я відчув, як я вмер…

 Дощ рівно і монотонно торохтів  під ноги і не заважав просто іти. А сигарет нема… Я хотів палити ? Я хотів відчувати себе! Я хотів себе відчувати! Ось так береш сигарету…, підносиш полум’я… Ні-ні! Не підпалюєш! Ні – нюхаєш! Розглядаєш її і , уже торкаючись язиком і губами , відчуваєш отаке собі Я! Я ! Я ! І полум’я топить сигарету…! І я тону!  Захлинаюсь  і тону! А що ж отак – ані палуби , ані берега…! А навколо шторм!

Зайшов у магазин і купив пачку сигарет. Шкода грошей…  А в магазині не цікаво , ось так і сказати немає що… Підпалюю сигарету і хруст палаючого тютюну з тонучим у тлінні папером всмоктує у мене дим і тепло… Ось і я – частиною стихії ! Крапля дощу знову капнула на сигарету. Все уже було. Іду ховаючи вогник у долоні. Іду не ховаючи себе. Просто іду. Не знаю куди. Може додому. Але сенсу уже нема… Я підкорююсь якомусь відчуттю і звертаю у провулок Шелушкова. Комусь це не каже нічого. Мені б теж, але тут живе Він! Він завжди знає мене. Він знає про мене. Він знає про тебе. Він знає про тебе у моїх снах… Про тебе у моєму житті… Про тебе , якої немає, у житті , якого немає… Він знає про все, що мало б бути...

Дощ знявся не на жарт і, підкорюючись якомусь внутрішньому відчуттю самозбереження, я у два стрибка опинився перед дверима будинку із цегли іржавого кольору. Оглядівся куди б жбурнути мокрий недопалок і, злизуючи з губ дощ, сунув його у кишеню куртки. Кнопки дзвоника при дверях не було, отже побарабанив у двері зігнутим пальцем і почув за ними реакцію на стук. Двері відчинились майже відразу.

Чоловік  сидів посеред порожньої  майже кімнати в громадному шкіряному кріслі не моргаючи вглядаючись у  щось позаду мене і здавалось, крізь мене. Микола Романович був мертвий.  Валюша, молода особа, яка не забарилась відчинити мені двері у будинок, з попільним обличчям дивилась на мене і, коли я відірвав погляд від мерця і поглянув на неї, вона ледве розсовуючи губи вимовила щось, що я так і не зрозумів, але відчув її напругу, біль і… спокій. Її очі не відпускали мої і стежили за кожним їх рухом, і в них я розгледів безодню, безконіччя та безпочаток  її душі. А потім вона закричала. Беззвучно і несподівано, щось ударило мене зсередини голови і я відчув різку біль у грудях. Він - помер. Я дивився на Валюшу і відчував на собі, вірніше, крізь себе погляд мерця. Смерть розглядала мене його очима. Смерть вивчала мене його недвижною статурою. Я відчував її подих, коли видихав.

Валюшине перекошене від крику і жалоби обличчя було жахливе! Несподівано для себе я ляснув долонею її по щоці і… впився губами в її губи. Шокована, вона почала хапати повітря ротом, коли я відірвався від неї і, раптом, сама притулилась губами до моїх губ і прошепотіла : «як просто... як же ж жахливо просто... буденно…просто».  Її поцілунок  затим був м’який, тремтливий і, як мені здалось, перший і останній. Без шансів. Прощальний. Поцілунок вмирання. Вона повернулась до мене спиною і попрямувала в іншу кімнату де, я знаю, була її кімната. В дверях вона повернулась до мене і, мотнувши  головою в напрямку мобільного телефону, який лежав на журнальному столику поруч з недограною  партією шах, кинула: « Я не повідомляла ще нікого». Двері зачинились за нею. Микола Романович і я залишились сам на сам.

Я розглядав його мертве обличчя і, підійшовши тремтливими ногами, провів по ньому долонею закривши його очі -  вікна Смерті. Оглядівся. Нічого не змінилось. Але не було і як завжди. Ще не розібравшись у відчуттях я підійшов до столика і підняв телефон. Набираючи номер з силою натискав кнопки прислуховуючись до їх жалісного ікання ніби очікуючи щось від них…  В слухавці скінчились гудки і не самий приємний жіночий голос витягнув з мене всю інформацію про ситуацію, адрес та персональні данні. Я машинально сунув телефон в кишеню і… сів за шахи. Я дограв партію за нас обох. Я грав за себе і за мерця. Нічия. У двері загрюкали. Валюша виглянула із своєї кімнати, кивнула мені і зачинилась. Я розчахнув двері. Лікар « швидкої допомоги» з валізкою і міліціонером з кислою фізіономією вперлись у мене запитальними очима.

Додому я потрапив пізно увечері. Уже давно стемніло і ще похолодало. Дощ скінчився, але вологий  вітер забирався за ковнір  і примушував здригатись і втягувати голову в плечі. Я довго відповідав на нудні і непотрібні запитання дільничного міліціонера  і потім не менш довго і нудно бродив вздовж  Гнилоп’яті згадуючи Миколу Романовича.

 Ми познайомились щось коло року тому. Я сидів зранку невиспаний  від важких думок  і « дурних звичок» у  парку на якоїсь ломаної – переламаної лавці і , важко пережовуючи в голові кожну секунду минулого дня, коли моя жінка пішла від мене, уставився на дитячий майданчик без дітей стискаючи в руці так і не відкриту бутилу бердичівського пива. Ніби здалеку, крізь вітер я почув голос який виривав мене із цього самогіпнозу. Я відвів погляд від майданчика. « Таки дозволите коло вас присісти?»,- якийсь інтелігентний чоловік похилого віку оперся обома руками в блискучий чорним лаком ціпок і схилився до мене через нього. Побачивши, що я кінець кінцем зреагував, він ввічливо посміхнувся мені. Я озирнувся - лавок було повно незайнятих і більш цілих ніж та на котру мене занесло усістись. Знизивши плечима я мотнув головою і побачив пляшку в руці. Поки я прикидав, як же-ж мені відчинити її, чоловік, примостившись поруч протягнув мені запальничку. Я піджав губи і вдячно кивнув. Мистецтво відчиняти пляшку будь чим… Корок відлетів і пиво пахнуло звільнюючись і видихнуло легкою димкою. Повертаючи запальничку і витираючи горлечко пляшки долонею я протягнув і її. «Щиро дякую»,- відмовився він і я мовчки, давлячись став вливати пиво у себе. Не відчуваючи смаку я проклинав себе і твердо вирішив допити, встати і піти геть але… « Я б так само прийшов у парк», - пролунало збоку мого сусіда. Я покосився на нього не перестаючи ковтати. 

Йому показав мене Карпенко. Він ішов по коридору редакції газети куди завітав відвідати старого приятеля, коли я виходив з кабінету редактора не зважаючи ні на кого і ні на що зачепивши його плечем і не вибачившись. Карпенко ,  редактор місцевої невеличкої державної газетки, віком під шістдесят, зі стомленим поглядом і блискучою лисиною та носом - картоплиною пив свою ранішню ароматну каву за редакторським столом і похмуро відповідав на запитання про мене: « Талановитий , але його життєвий песимізм уже перетворюється на чорну депресію і просто убиває все, що він пише та й… взагалі робить». Він пожував губами і підвівся запропонувати Миколі Романовичу кави, той заперечно похитав головою.« До того ж від нього пішла жінка... Як я зрозумів» ,- Карпенко знизав плечима і плюхнувся у кресло.

Отже незнайомець вирішив, що інформації достатньо, щоб знати де знайти мене: « Повторюю, я б так само прийшов сюди»,- посміхнувся він мені і білосніжною хустинкою, яка незрозуміло звідки взялась  у його руці , почав протирати ручку ціпка у вигляді глобуса з чітко видними окресленнями материків і континентів. Ніби планету протирав від бруду і пилу. На хвилину мені здалося, що це заняття повністю захопило його. Але скоро «планета» була витерта  і… « По п’ятдесят горілочки?»,- його долоні лежали на «глобусі», підборіддя на долонях і посмішка з прищуреними очима, здавалось лежали на підборідді. Все виглядало на якийсь виклик мені: адже, не слабо!? Ат ні! Я згодливе скривив губи у посмішці. Пиво випите. Пляшка полетіла у смітник. А я...

Серед холодних хвиль  чи то мовчазливої , чи то кричущої , але байдужості отака увага і зацікавленість, і зацікавлення…  Ми сиділи  в зі смаком обставленої квартирі в м’яких невисоких  кріслах за низеньким  важким дерев’яним  столом за партією в шахи смакуючи яєчний лікер із малесеньких чарок, який люб’язно подала нам Валюша разом з вазочкою нарізаних пахучих і стікаючих медом грушок. Кімната була заповнена вишуканим ароматом. Говорили про літературу,журналістику,мистецтво,спорт,філософію… Невимушеність бесіди з глибоким розумінням і знанням теми з його боку, шахові композиції і лікер пригнали кров до мого уже обезкровленого мозку і весь світ і час звузились для мене у цей момент і я відчував його кожну мить. Холод та стриманість у поведінці і  тепло та розкутість в інтонації та словах. Скупість на жести, але щедрість на вчинки. Інтелігентність до мозку кісток. Таким бачилась мені ця дивовижна людина.

Вийшов від нього я з парою великих картонних  коробок наповнених папками на зав’язках і роботою за яку була обіцяна добра платня. Так, мені було запропоновано роботу! Так, я був потрібен! В мої обов’язки входило відкривати папки, які знаходилися в коробках і читати їх вміст. Уже дома розгортуючи папки я знаходив в одних вирізки артикулів, заміток, іноді просто їх заголовків  із газет; в других – списані листи паперу, зошити, просто паперові шматки з якимись замітками; в інших – заповнені друкованим текстом папери з штампами і печатями.  Кожна коробка з папками утримувала матеріал виключно на певну тему: література, мистецтво, освіта і таке інше. Я поповнював кожну папку окремо матеріалом  який чи то Валюша передавала мені, коли Микола Романович  був зайнятий, чи то він сам робив це. З часом коробок стало п'ятнадцять. Кожна коробка і папка мали свій номер і мені просто називались номера, наприклад коробка 3, папка 4 і 6. Я читав їх вміст, робив аналіз прочитаного і обмислював прочитане. Потім ми зустрічались в уже знайомої кімнаті в його домі  і, уже без лікеру, але за незмінними шахами я висловлював все обмислене, робив висновки і починалось саме цікаве – він задавав питання цікавлячись, чому саме так я думаю, на якому підґрунті я ґрунтую думку, потім пропонував декілька інших думок і все це ми обговорювали досконально і прискіпливо. Тон розмови майже завжди був рівний перемежаючись посмішками, здивуваннями, тихими покликами… Я відходив додому з новою пачкою паперів, яку дома мусив розкласти по папкам у вказаному порядку, а мій співбесідник сідав за стіл і працював то над артикулом, то над есе, то над фільєтоном… Потім  я друкував це все на комп’ютері дома, скидав на диск і повертав електронний  варіант господарю. Його роботи були синтезом, сплавом, іноді результатом наших розмов, іноді так в дискутивної формі і оформлені. Було дещо дивне в тому, що були коробки які я жодного разу не відчиняв по його наказу, а самовільно не смів цього зробити, бо дуже цінив довіру цієї людини. Але запам’ятав номера цих коробок. 2,5,9. Ми жодного разу не спілкувались з ним на політичні, військові, фінансові, кримінальні теми і коли я якось зачіпляв в розмові щось подібне він плавно і м’яко повертав все в потрібне йому русло. Тому вирішивши, що він просто не компетентний в цих темах я більше не заводив подібних розмов і вирішив, що в цих коробках мусить бути щось на ці теми. Але коли в коробку N 9 я поклав товсту папку N 21 я засумнівався щодо своїх версій.  

                                               2

Стоячи у дверях я оглядав свою темну квартиру, яка підсвічувалась глухим жовтим світлом від світильника в прихожої. З мокрої одежі капало на підлогу і в туфлях відчувалась вода. Я завмер як Будда. Зупинився не моргаючи  поглядом на напівтемної протилежної стіні і майже переставши дихати і бачити відчув неймовірний відчай, який охоплював мене і сковував тіло викликаючи бажання зникнути, розчинитись, не бути.

 Я не пам’ятаю, як ми познайомились з тобою… Ні, не так. Не хочу згадувати те, що принесло мені щастя бо тим гостріша біль від розуміння приходу нещастя де ти покидаєш мене. Моя душа корчиться в тілі від болю і я не хочу спати і уві сні знову стояти напроти тебе холодіючі від того що має відбутись. Я не бачу твого обличчя, не бачу тебе і лише твій запах, тепло малює розмитий твій образ, твої губи, вони щось говорять, твої очі, вони уже щось сказали, твоє мовчазливе волосся яке пересипається по плечах, твої руки, вони забирають тебе у мене… Я не пам’ятаю коли я вирішив чим я люблю займатись і яка буде моя професія… Ні, знову не так. Не хочу згадувати ту мить, яка примушує мене все життя шукати… себе?... гроші?... місце в житті? Я не хочу завтрашнього дня в якому знову буду шукати. І не знаходити.

Десь здалеку напливаюча все голосніше і голосніше  мелодія і вібрація в кишені куртки вивели мене із ступору. Я часто заморгав пересохлими очима приходячи до тями і вийняв сотовий телефон Миколи Романовича, який випадково опустив собі в кишеню коли викликав швидку. Телефон світився і вібруючи рвався з моєї вологої долоні. Не глянувши на екран я натиснув кнопку і підніс телефон до вуха. М’який та рівний незнайомий голос ввічливо поцікавився чи вірно він зрозумів хто у телефону назвавши моє ім'я.

Я підтвердив. « Дуже приємно,- продовжив голос, я брат Миколи…Романовича. Анатолій… Романович. До ваших послуг. То, що телефон у вас я припустив після розмови с Валюшою. Не вибачайтесь. Я розумію випадковість дії». Я щось промямлив у відповідь. Одяг почав висихати на мені і парити. Стало гаряче і гидко відчувався теплий мокрий одяг. « Мені хотілося б побачитись з вами»-  в телефоні чувся шорок  дощу. « Ви б хотіли забрати коробки брата і телефон?»- недоречно запитав я. «Це б здивовало вас?»- почувся легкий смішок. Я витримав паузу і твердо відповів що ні і запитав коли зустрінемось і де. Він відповів, що негайно на алеї. На моє зауваження щодо пізнього часу і дощу відповіддю стало багатозначне мовчання. Що ж, погодившись і глянувши на калюжу під ногами, ще раз обвів поглядом кімнату,пройшов на кухню, не запалюючи світла( вистачало й відблиску блискавок за вікном), плеснув горілки з пляшки, що ще з ранку стояла на столі в кружку і махнув її в рот. Щоб не простудитись, подумав про себе. Грюкнув кружкою по столі, різко видихнув і попрямував на вихід. Я не мав парасольки – десь залишив… колись. Отже дощ зустрів мене різким поривом прямо в обличчя і сльози дощу омили його як горілка мозок.

До алеї рукою подати. Зігнувшись і закутавшись в мокру куртку я швидко поляпав по калюжам і струмкам які неслись мов гірські річки вниз по дорозі і тротуару назустріч мені. Вулиця не освітлювалась і блискавки час від часу вихоплювали із темряви дерева, кущі, сталеві переливи на шляху та штору із крапель води. За пару хвилин я ступив під широкі липові крони вздовж алеї. Оглядівся. Праворуч  в десятку метрів спалахував вогник сигарети і під гуркіт грому блискавка показала мені фігуру людини з величезною парасолькою. Людина видимо теж помітила мене, бо повернулась до мене але не зробила й кроку. Я попрямував на вогник сигарети. Ароматний дим зустрів мене першим. « Отже ви прийшли - , якось ніби констатуючи факт вимовив чоловік. - Пройдемось».

«Я не знав, що в нього є брат» -  я взяв протягнуту мені руку, і не встиг відповісти на потиск руки. Моя рука на мить попала у металеві тиски.

Дощ зупинився. Ми дивилися один на одного. Порив вітру ледь не вирвав у нього парасольку. Він опустив її, склав, стряхнув, і утримуючи обома руками за спиною посміхнувся: « Це було не обов’язково».

Хмари трошки розійшлись, і блідий, ледь пробиваючись крізь агресивно-чорні хмари, місяць освітив Миколу Романовича. Блідне, інтелігентне обличчя, з високим лобом, обрамленим довгим волоссям, яке губилось  десь позаду невеликих вух. Тонко окреслені риси обличчя не то що були ідентичними, але нагадували знайоме мені обличчя. Обличчя людини, якій я безмірно вірив. І вивчив її кожний штрих і лінію…

Я провів долонями по мокрим косам, зганяючи з них вологу дощу, прогнав її по обличчю, та скинув із підборіддя. Засміявся. Продовжуючи посміхатись, він підніс почату пачку сигарет до мого обличчя, і повільно діставши сигарету, підняв брови і очима вказав мені на па пачку. Я хмикнув, взяв сигарету,  вставив собі в губи і винувато розвів руками. Шикнула запальничка в його руках і тепло її вогню торкнула обличчя, сигарета палахнула, і я втягнув у себе дим.

Ми повільно пішли вздовж алеї у напрямку  Будинку  культури. « Отже, доки знову не знявся дощ…». Анатолій Романович віджбурнув недопалок і той кометою пролетів до найближчої чорної калюжі де коротко зашипів і згас. « Чи чули ви, милостивий пане про  Бориса Поршнева та його теорію поділу сучасних людей на види хижаків і не хижаків?». Я мовчки йшов і здригався від холоду. « Не чули. Хочу повідомити вам, що ви є вид нехижої людини і, як сказав би Микола… Романович, ви – жертва.» Я зупинився і випускаючи сигаретний дим крізь ніздрі, кинув недопалок собі під ноги. Анатолій Романович навіть не звернув на це уваги і продовжуючи плавно йти в напівтемряві так само рівно говорив: « Вислухайте. Образитесь і викличете мене на дуель пізніше.» Я пішов за ним слідом. « Я не збираюсь читати вам лекцію з цієї теорії… Так от  ви – жертва. Ви живете емоціями, почуттями. Ви не просто даєте себе хижим видам жерти, ви самі себе загризаєте і майже перетворюєтесь на мертвечину і від вас навіть жалюгідні  падложери не проти відірвати шматок.» Я йшов механічно, шокований такою промовою і просто не знав, що сказати. Я навіть не міг зрозуміти, що взагалі відбувається. « Теорія Поршнева – небезпечна теорія. Вона чимось близька до євгеніки… Селекція людини. Тим не менш вона приводить у систему хаос нашого існування. Відповідно до неї мій брат і ваш покірний слуга вважаємо…тобто вважали, що людство поділене на вищеназвані мною види мають такі особливості: хижаки – люди сильні, агресивні, емоційно рівні, уміють переконувати, егоцентричні, підуть по трупам заради мети. Вони лідери. Крупні бізнесмени. Політики. Ці люди – господарі  життя. Свого життя – в першу чергу і потім життя у всіх сферах його соціально – політичного проявлення, а часто і власниками чийогось життя як такого…» . Я хмикнув і зауважив, що видимо лекції не уникнути. Моя репліка розчинилась у місячному сяйні і мов не існувала. « Хижак полює і полювання є його суттю і сенсом його існування. Пошук здобичі людиною – хижаком це рух до певної мети і яким чином здобич – мета буде упольована – досягнута уже не важливо». Мені здалось, що він божевільний і насолоджується собою, розгулюючи в дощову ніч і розважаючи на теми народжені його запаленим мозком. Я уважно подивився на профіль його чітко окресленого глянцем напівтемряви обличчя і аж здригнувся, коли він повернув його до мене не перестаючи промовляти. Ні, обличчя тільки загальними рисами нагадувало Миколу Романовича… Це було жорстке, спокійне, самовпевнене і горде обличчя. «При них завжди існує інший такий собі підвид хижака. – Сказав він мені в очі і відвернувся. - Хитрі ,підлі, але не такі сильні. Вони підбирають те, що не до смаку першім, або те, що залишилось. Це завжди своєрідний тандем такий…» Чоловік зупинився і покрутив кістю перед обличчям ніби підбираючи слова. Махнув рукою і покрокував далі. Я повторив за ним його рухи. « Щодо не хижаків. - М’який та рівний голос гіпнотизував. - То все виглядає так: щоб зберегти баланс існує вид, який міг би бути хижим, але мораль, співчуття, несприйняття насильства не дозволяють їм зробити цього і вони стають гуманістами, філантропами, моральними авторитетами. Вони часто – густо вийшли з хижаків!» Тут він вперше розсміявся і я не почув в ньому ані радості, ані веселості… Якийсь тваринний звук. « Ось де вся небезпека й починається: чи можливо підвид виховати, чи це – вроджене!?» Це як розмова самого з собою. Я був майже зайвий в цьому монолозі. В  моїх туфлях чвакала вода і пальці зводила судома. До чого це все? «Ну, і підвид, що назвемо жертвою …». « Себе ви певно віднесли до хижаків» - криво посміхнувся я у темряву. Було боляче розуміти що людина, якої я так вірив, довіряв, обожнював… приймала мене як жертву. Ох, Микола Романович, Микола Романович! Я уже не помічав холоду та вологої одежі. Мене ніби пришибло. « Я – так! - все тим же рівним голосом, не зупиняючись повідомив мій співбесідник. – Але, наприклад ,мій брат відносив себе і не без причини погодьтесь, до першого типу не хижаків». « А хто ж мене у жертви списав?»- давився я словами. « Та ви ж самі це й робили! Все життя! Я знаю про вас. Вже вибачте.» Я відчув посмішку в його голосі і відчув, як він розвів руками. Я теж їдко посміхнувся і буркнув: « Як на хижака – занадто багато вибачень на такий короткий відрізок часу і для такої жертви, як я…».  Далі весь шлях він майже втоптував мене у багнюку мого існування і переді мною, як на Страшному суді вставали короткі, ніби чорнові замальовки  із мого життя. Я чітко відчував як хижак встромляє і встромляє в мене свої ікла і кров моєї рваної в лахміття душі насичує його і заливає, топить скажено пульсуюче серце! « Навіть сьогодні втомлений, мокрий, голодний, в дощ ви без заперечення прийшли на зустріч, а ваша спроба відмовитись була як запрошення добити... Ось ми й прийшли». – Анатолій Романович підійшов до машини що стояла біля сходинок  Будинка Культури. А й справді – прийшли. Сигналізація пискнула і він взявся за ручку двері:« Я їду в Київ. Туди ж доставлять завтра і тіло брата. Слабеньке серце було у нього. Кожен рік на рахунку був. Щодо нашої бесіди… Хижаком вам не стати, а от не бути більше жертвою – спробуйте. В коробках, що ви  так і не відчинили  знайдете матеріали, обробка і публікація яких допоможе вам. Сподіваюсь… Так хотів брат. Телефон залиште собі. Там є мій номер. Щось вийде – дзвоніть. Цікаво. Отже - успіхів вам. ». Він сів у машину, м’яко хлопнув дверима завів двигун і колеса зашелестіли увозячи хижака у лігво…

                                               3

Три коробки стояли на столі очікуючи моєї уваги, а я повільно розтирав себе рушником у ванній кімнаті і кров розганялась по тілу приємним теплом, зігріваючи і  заспокійливо звільнюючи від здригань.

З голови не йшла нещодавня розмова і я намагався прислухатись до свого відчуття, зрозуміти своє місце в тої ієрархії людського буття, що було запропоновано. І взагалі, чи варто над таким буттям замислюватись і приймати його? Та хіба від того приймаю, чи не приймаю мій статус жертви, уже викарбуваний у підсвідомості, може змінитись? Прийняти правила існування нав’язані господарями життя… мого життя? Я власник власного життя, але не господар? А коли є Бог, володар мого життя…? Моє життя не належить мені? Жертва… Не жертва заради когось, заради чогось, велика, благородна жертва, самопожертвування, а жертва, як психологічний стан – стан розуміння, що завжди полюватимуть тебе; постійне відчуття небезпеки і очікування своєї долі…

Переодягнувшись в сухе я підійшов до коробок і почав розбирати їх. Тут був не просто інформаційний матеріал! Тут був справжній компромат на відомих і, наразі, поважаних людей не лише Бердичіва! Копії  “ чорних” бухгалтерій, висновки результати аудиту фірм,копії і навіть оригінали протоколів показань потерпілих від дій бізнесменів і політиків,чиновників і силовиків;свідоцтва важливій свідків; матеріали розслідувань злочинів цих “ господарів життя”, які так і не дійшли до суду і вироку! І боже мій, що там були за імена! Що не папку я відкривав, то була бомба! Як це все збиралось, якими шляхами доставалось…?

Шокований я підійшов до вікна і згадавши, що курити не має притулився гарячим лобом до холодного скла. Певно температура піднялась, аби не простудитись.

Невже і насправді це мій шанс вирватись на інший рівень життя? Статті з таким матеріалом відірвуть з руками за дуже добрі гроші. Можна зробити собі ім’я, заробити певну репутацію, переїхати… навіть в столицю, а там! А там вже все буде добре! Цікаво, чому збираючи таку інформацію Микола Романович так і не використав її? Я знову повернувся до коробок. Все! Вирішив! Я теж хочу господарювати, хай лише над своїм життям, але… В моїх руках долі людські! Мені навіть трошки стало ніяково. Ні! Ні! Ні! Жодних сумнівів! Все правильно: кожному мусить випадати шанс і кожен мусить використати його! Все змінити! Все! Тепер не мене будуть кусати, а я! Несподівано наступна папка привела мене с шок: на неї були зазначені імена Миколи і Анатолія Романовича! Ще не вірячи своїм очам я розкрив папку. З неї посипались світлини різної давнини, аркуші написані від руки, документи з печатками, копії, ще документи… Не читаючи я механічно закрив папку, зав’язав шнурки на неї… Декілька хвилин я сидів вглядаючись у чорну прірву вікна напроти. Взяв телефон і набрав номер Валюші. На вулиці була глибока ніч, але я знав, що вона теж не спить і її теж є що згадати і над чим подумати. Валюша відповіла відразу. Я сказав, що нам неодмінно треба поговорити і мова піде щодо коробок Миколи Романовича. Спати я не збираюсь і вона, видимо, також. Валюша помовчала пару секунд і погодилась, запропонувавши кріпкого чорного чаю. Я накинув на себе іншу, суху куртку і запхав під неї шокуючу папку. Уже зачиняючи за собою двері я відчув як серце почало рватись в грудях збиваючи дихання і я кинувся вниз по сходинках назустріч неймовірному шквалу дощу, який зустрів мене ледве я вискочив з будинку. Я біг по дорозі нахилившись проти вітру і дощу, а ті ніби навмисно перешкоджаючи мені все підсилювали і підсилювали напір! Все, все тепер буде інакше,от побачиш! От побачиш! Несподівано ноги мої роз’їхались і ловлячи слизький асфальт ногами я обнімав і притискав папку обома руками до себе… моя голова з розмаху стукнулась об асфальт і стрімка вода, що текла по дорозі миттю обмила кров і бліде обличчя. Останнє, що я побачив – твоє обличчя.  Я ніколи не міг розгледіти його уві сні…

Валюша чекала біля телефону. Чай давно був готовий. Що ж він так довго, думала вона. Із смертю Миколи Романовича її життя і доля мали змінитись. Анатолій Романович прямо указав на те, що вона може успадкувати цей дім, якщо до кінця місяця вийде заміж. Валюша посміхнулась про себе. Вона, сирота про живих батьках, яких позбавили батьківських прав за антисоціальний спосіб життя, знімала кімнату у Миколи Романовича і той став з часом її за батька, вчителя, мудрого товариша… Тепер у неї може бути власне оселя, чоловік ( вона була впевнена, що той дивний трошки, але симпатичний і не глупий чоловік погодиться стати її чоловіком, адже й вона гарненька і… вона іноді ловила на собі його погляд), а удвох вони маючи досвід роботи з Миколою Романовичем, не пропадуть. Вона вирішила, що саме тому і був цей нічний дзвінок. Хм, що ж його все немає? Валюша підійшла до дверей і прислухалась до розкату грому та шквальним ударам дощу і рішуче взялась за ручку. Вітер і дощ били в двері і не давали відчинити, але Валюша налягла всім тілом і вони розчахнулись. Вона зробила крок у дощ і підставила обличчя… Блискавка заповнила все її тіло і розірвалась у мозку. « Так буденно просто» - пронеслось в голові осколком.

В декількох кілометрах за містом машину Анатолія Романовича розвернуло в пелені дощу, підкинуло і розплющило кабіною об землю на узбіччі дороги. Із вирваних дверцят викотилась скляна земляна куля.

Ніч скінчилась. Скінчився дощ. Ранок обіцяв безхмарний день.