Маленька історія, маленька дівчинка, велике життя.

• Це правда, що на зорях душі живуть?
• Не знаю, Рафаелю.
• Точно душі, там не може ніхто не жити. Я знаю, Ясмін.

Ми лежали сьогодні так, як лежали щодня, вночі небо було нашим домом. Завжди разом, я і Рафаель, Рафаель і я, він найдорожче, що в мене є, він мій брат, моя душа.

• Знаєш Ясмін, ми не будемо бачити цього неба, я чув як тато казав, що нам треба тікати бо за нами теж скоро прийдуть.
• Прийдуть. – я ніколи не брехала йому, хай кажуть, що він ще малий, але він знає все. – Де б ми не були небо завжди те саме.
• Це добре, ми не проживемо без нашого неба. Це все одно, щоб я без тебе жив. А як ти жила без мене?
• Не пам’ятаю я зовсім, зараз би не прожила.
• Я ніколи не залишу тебе, Ясмін, навіть коли за нами прийдуть, коли тебе заберуть, я за тобою піду.
• Нас всіх заберуть, Рафаелю, ти ж знаєш.

Колись я не думала про смерть, поки не прийшла чума, яка німцями зветься. Мама каже, що ми ще малі щоб розуміти, точніше мама нам нічого не каже, каже лише, що ми будемо жити, але що тут ще казати, вона сама в це не вірить.

Скільки я себе пам’ятаю ми тут жили, в Бердичеві: мама, тато, Давид, я і Рафаель. Жили так, як і всі люди поки на нас клеймо не поставили: «євреї». Я ніколи не питала чому саме ми, таких було десятки тисяч в місті, яке всі вважали безпечним, і всі боялися, бо знали, що нема в кого допомоги просити. Мама каже, що Бердичів – наша столиця, єврейська столиця.

Тато ювелір, мама лікар, Давид військовий, а я Ясмін, мені чотирнадцять, іноді мені здається, що я живу тільки заради Рафаеля, він наймолодший з нас, тому єдиний, хто ще вірить. І його віра дає нам силу.

Мама каже, що Давид нас захистить, але я знаю, що не захистить, ніхто не здолає чуму.

• Ясмін, спати пора, вертайтесь. -  тато завжди виходив за нами. Я рідко з ним говорила, я слухала, слухала як він грає, а грав він так, наче останній раз в житті грає. Скрипка ставала частиною його, а він – частиною скрипки. Золота мелодія, яку мама називала мелодією життя. Я тоді ще не знала, що це буде мелодія мого життя.

Це був звичайний вечір, вечір, який повторювався останні років п’ять напевно, але щось було незвичне в ньому, тяжке, таке тяжке, що я сама не потягну. Я знала що це, це – страх, який уже не один тиждень висить в повітрі, всі чекають. Знаєте, не так важко це прийняти, важко чекати. За свої чотирнадцять років я зрозуміла, що смерть – це частина життя, буде так, як має бути, але чекати смерті – це зовсім інше. Хоча всі жили так, як і раніше, ніхто не показував свого страху, але я знала, що ми наче на бочці з порохом живемо, яка ще трошечки і зруйнує те, що наші батьки так важко зводили.

Не завжди так було, ми добре жили, я б навіть сказала щасливо жили. Ми Аккермани, які живуть в Бердичеві з незапам’ятних часів. Відколи народився мій брат, я весь час була з ним, мама не могла покинути хворих, вважала, що доля в неї така рятувати життя. В шість років я навчилася робити все, я забула як це бути дитиною. До обіду навчання, а потім – Рафаель. Не дивно, що ми зараз наче одне ціле. А Давид, наш старший брат, служив Радянському Союзу.

Ми часто сиділи в ювелірній лавці нашого батька, люди казали щоб батько ховав мене, бо з такою вродою не треба показуватись. Але що з тої вроди, вона не допоможе врятуватись.

Це була остання ніч тут, завтра ми їдемо, точніше тікаємо, кудись до Росії ближче, а потім – далі. Всі, крім Давида, він сказав, що буде захищати Союз. Як мама не просила, він не змінив рішення. Потім я дізналася, що 4 вересня 1941 його вбили.

Ми і ще шість сімей завтра покинемо це місто не в пошуках кращої долі, а в пошуках життя.

• Ясмін, якщо мене першого заберуть, не йди за мною, тікай.
• Спи, Рафаелю, спи.

Стукіт в двері, не просто стукіт, так тільки чума може прийти. Боже поможи. Я чую крики, плач. Тільки не ми, Боже, тільки не ми. Я бачу очі мами з татом, це вони, це німці. Я знала, коли не відкриємо, вони самі зайдуть, тому я відкрила. Після цього все наче в тумані, туману цьому нема кінця.

Нас ведуть, як тварин ведуть, хіба ж ми не люди? Не тільки нас, а ще десятки тисяч тих, кому поставили клеймо «єврей». Боже, скажи, хіба ж ми не люди? Чим ми гірші? Я тримала братову руку в своїй, я знала, що нізащо в житті не відпущу його.

Мама не плакала, я не плакала, а навіщо? Це не допоможе.

• Ясмін, якщо зможеш, бери брата і тікай, біжи так, як останній раз в житті, не дивись назад, не вертайся. – це мама каже, я не можу їй відповісти.

А тато скрипку взяв, таточку, навіщо?

Ми на площі вже, загнані, стоїмо. Читають прізвища. Аккермани. Це вирок, смертний вирок.

Я знала, що хтось врятується, ті, чий розум потрібен німцям. Їм дозволили сім'ї свої забрати. Тоді почалося пекло: вони шукають, кричать імена рідних, останній шанс їх врятувати. Жінки дають своїх дітей, кричать:

- Візьміть, свого не знайдете, а так душу невинну врятуєте.

І ви знаєте, брали, брали дітей.

Я не пам’ятаю як ми опинилися перед всіма іншими, але я просила забрати Рафаеля, молила взяти його, пообіцяла собі, що не залишу його тут.

Але тут мене тягнуть, з усієї сили тягнуть, я не бачу хто, мені все одно хто, єдине, що важливо, це брат. Я не бачу його, нема його руки, нема мого брата, а мене все тягнуть.

• Вона наша, вона не єврейка, це дочка моя.
• Забирайте її звідси.

Мене витягнули, мене одну без брата, без батьків.

Я чула татову скрипку, він взяв її щоб востаннє зіграти, зіграти мелодію мого життя.

А далі – темнота, це все, що я пам’ятаю.

Прокинулась я вдома у священика.  Він врятував мене. Але чому мене?

Я знала, що маю бути там, де моя сім'я, не тут. Я просила, благала, потім вимагала відпустити мене, я мала врятувати їх, мого брата. Я кричала, що я Ясмін Аккерман, я маю бути не тут.

- Ти не Ясмін більше, ти Аврора тепер, зірка є така, запам’ятай. До кінця свого життя ти Аврора.

Він врятував мене, зробив своєю дочкою, я винна йому своє життя.

Він був правий, я не Ясмін більше, Ясмін померла, в мене немає нічого, немає заради кого жити. Але я жила, вони називали мене своєю дочкою, похрестили мене. Я змирилась, я жила.

Знаєте, я пам’ятаю той вечір, я пам’ятаю всі вечори, все моє життя минуле. Я не змогла змінити життя, воно змінило мене. Аврора – це не Ясмін.

Рафаелю, серце моє, на зорях душі живуть, але не твоя, твоя душа в моєму серці живе.

Я не знаю де ти, не знаю чи живий ти, я не знаю чи побачу тебе колись ще, чи почую скрипку татову. Я не прошу цього, не маю права, прошу лише Бога, щоб ви жили, зі мною чи без мене, просто щоб жили.

Вони ж не люди, люди так не роблять, люди не вбивають. Вони забрали в мене все, що я мала, душу мою забрали, а тіло залишили, краще б і його забрали. Я живу бо батьки так хотіли, бо ти так хотів, братику, для вас живу.

Небо завжди те саме, може, і ти бачиш зараз це небо. І зірку, якою мене тепер звуть. Аврора. Я тепер з тобою завжди буду, глянеш на небо, а там Аврора, сестра твоя, душа твоя.

За часи окупації в Бердичеві було знищено 38536 євреїв, крім цього, на каторжні роботи в Німеччину було вивезено 11,5 тисяч осіб.