Любов, кохання, утіхи подібного роду рухають світом, ба, навіть Всесвітом. Ми вдаємося до помилок, змінюємо хід історії заради кохання. Ми народжуємо і гинемо заради нього. Намагаючись виховати покоління без сексу, страхаючи СНІДом, змішуючи все з багном, вдаючись до фізіології гормонів, самі того не знаючи, продовжуємо свою справу. Продовжуємо зраджувати самі собі, ріжучи по горлу лезами сімейних обставин потяг до свого щастя – справжньої любові, що за злим помислом долі приходить надто пізно. 

Ніхто не втримався, ніхто не встояв перед такими спокусами солодкого гріха. Чоловіки в цьому, здається, більш багатослівні. Хоча ті слова подекуди краще не вимовляти. Що породжує пристрасть? На це питання намагався відповісти свого часу Богдан Жолдак, його дебют, перша книга «Спокуси», що з’явилася на світ у році десь так 1991-ому, заслуговує уваги. Так би мовити з’явилася ця збірка короткої прози на зорі юності та певної дитячої наївності суспільства, що ще тоді не згасла, не загубилася поміж брутальності прийдешніх поколінь зі стосунками без зобов’язань. Чоловік діяв майже за сюжетом Шекспіра. Вона була заміжня, але закохалася в нього, товариша її офіційного чоловіка. Але, хіба справжнє кохання стримають які-небудь формальності?  Герой Жолдака втішає жінку, намагається відволікти її від проблеми з чоловіком, зриваючи на ній одяг, а далі… Ні, жодних собачих поз, мінету, кунілінгусу, а так, просто насолода її тілом. Це повторюється ще раз і ще, допоки вони не опиняються на самоті, в замкненій майстерні художника, в  двері  якої вперто грюкає її нетверезий чоловік з не менш п’яними друзями. Вони хочуть зберегти ті хвилини щастя вдаючись до самогубства. Яким чином те відбулося і що було потім, лишимо в таємниці. Зрада зміцнює сім’ї, принаймні, може запалити новий вогник пристрасті в стосунках між рогоносцем-чоловіком і дружиною, що приходить до дому в пошарпаному, в плямах від трави одязі. Нечувано, але факт. Майстерним словом у цьому переконує читача Богдан Жолдак.

Тому не кажіть, що  усі  чоловіки хтиві і здатні на кожному кроці «звернути з дороги вліво», бо жінки теж туди ходять.

Хоч грузинська народна мудрість говорить про те, що легковажність водить сліпу любов по світу, що поранила собі очі в тернах, граючись в хованки, проте стосовно зради, а ми її зараз ототожнюємо з одним із проявів кохання, це не  стосується. В усьому є першопричина. А що як все починається з похмілля, як  в романі Василя Слапчука «Дикі квіти» 2005 року. Безробітний Степан прокидається у ванній Ліни, подружки його дружини, і перед його лицем «полискують жіночі сіднички. У міру розкішні, акуратненькі, спокусливо-тугенькі…» Ну як тут нормальному чоловікові не зреагувати, одне зусилля і він торкається «перстами длані до звабливих сфер». Що ж до його дружини, Лариси,  то вона його не любила. Бо був у неї перший чоловік, Ігор, якому вона помстилася вийшовши заміж за Степана, з яким одразу після свого весілля «у парку під кущами, на будівельних майданчиках, на пустирях, у підвалах та на горищах будинків» відчула вперше оргазм.

Минають роки, Лариса живе зі Степаном, який в її очах дедалі більше стає схожим на тюленя, що не здатний використати за призначенням презерватива. Подружка Ліна знайомить її з Льончиком. Але що і в першому, що в цьому випадку це не є зрадою для Лариси, а от Степан змінився на очах, перевтілюючи свої раніше надокучливі філософські белькотання у перли, що злітають з вуст справжнісінького мачо. На це звернули увагу і її подружки. В цьому перетворенні Лариса запідозрює Ліну і не дарма, в руки потрапляє фотографія сцени зради її чоловіка зі зміюкою-подружкою. Далі сюжет розгортається досить оригінально. Що врятують Степан з Ларисою, і заради кого? Залишаємо для самостійного ознайомлення з романом «Дикі квіти».

Отже, виходить, що чоловіки зраджують, а жінки живуть за неписаними правилами, які дозволяють вчинити перелюб, але то не має права називатися словом «зрада» , то є щось незрозуміле.  Таким чином, Василь Слапчук лишає нам на розгляд питання:  «Де ж та любов?». Хочеться сказати, що, мовляв, нічого такого в цьому романі немає, але автор її заховав дуже глибоко, можливо, між словами. Певно, любов сховалася в тіні зради. Легковажності теж не помітно, її тут просто не існує.

У творах чоловіків ми майже не помічаємо жодного негативного наслідку зради. Зрада, як і любов, предстає перед нами як зодча світобудови, хоча то в реальності не завжди так.

Альбіна Позднякова, яка заховала за сімома печатями свою пронизливу поезію в нетрях інтернет-блогів  та журналів, наче як на собі відчула гіркоту швидкоплинних утіх в творі «Ніжність-зрада», що стають вісткою майбутньої зради, а слідом за нею спорожнілості.

Чим  ти заплатиш розпещеним вчора жінкам?

Ніжності спертись не можна на жодне бильце.

Віжки твого екіпажу тримає вбивця,

Юда цілує і барвиться сном щока.

… Може б ти знову ангеликом тим зробився?

Що ти жбурнеш, аби влучити вкотре в окіл?

Чи, аби кроки від неї були ті ж кроки…

В її поезії оселились «хлопчики-янголи», «хлопчики, шиті зі слів, що не видні з берегу книги», «хлопчики – ті, котрих вранці не переготуєш». Оті кляті створіння своїми вчинками перетворюють жінку на тінь, що падає в ноги.

«Хлопчик збагне аксіому пружкої близькості», а що далі? Якесь нерозділене кохання…

І тут хочеться додати більш приземлене іронічне від авторки під йменням Четверте Я, що оселилася на порталі «Гоголівська академія»:

Я- твоя небесна зірка,

Супернова чорна дірка…

А далі таке:

Випустив протуберанець –

І уже хропиш, засранець.

Чи не про одних і тих самих хлопчиків говорять поетичні рядки обох авторок?

Певно, не з тими зв’язались дівчата, може, слід було їм шукати любов не з хлопом-підлітком , а з чоловіком, зрілим душею? На це відповість лише життя.   

Отож, твори вищезгаданих та різних між собою авторів, наштовхують до висновку, що зрада неминуща, як і любов, що слід бути обачним, не зраджувати в першу чергу своїм бажанням, аби не постраждали інші. Можливо, ми здатні уникнути зради, коли в наших серцях лунатимуть слова мудрості та виваженості подібні до тих, що вилились на папері чарівною вервечкою в збірці інтимної лірики Ярослава Ткачівського «Медовий місяць»:

Ніжну сонату ночі

Слухаємо до ранку.

Рветься з грудей дівочих:

-         Доля я, не коханка.

Погляди зрозумілі,

Вловлюю серця соло:

Я присягаюсь милій –

П’ємо цілунків солод.

Зможемо перенести,

Будні солоні й прісні…

Визріли десь ренети,

В нашій любові – пісня.

 Як пост скриптум до збірки «Медовий місяць», вибрані слова поета про те, що «кохання – це не всіма збагненне почуття зобов’язує до відповідальності за наслідки обом жаданої насолоди й вимагає відданості та вірності одне одному».

Але слід завжди пам’ятати – зрада ходить поруч з коханням.

Юрій Балюк